Притча про трьох веселих монахв

В давнину розповідали у Китаї про трьох ченців.

Розповідають у Китаї про трьох ченців.

До нас не дійшли їх ймення, бо вони ніколи нікому їх не називали. Та й взагалі на жодні запитання не відповідали.

Вони робили тільки ось що: приходили в яку-небудь село, ставали на базарному Майдані і починали сміятися. Та так сміялись, що, дивлячись на них, усі люди, що стояли поруч, теж починали сміялися, від усієї душі. Перехожі так заходились сміхом, що площа гула.

Незабаром збирався натовп, і, дивлячись на сміються, всі разом дружно реготали.

Фотографія Nayyer Reza

Коли вже сміялась уся деревня, монахи йшли в інше селище. Їх любили по всіх областях. Сміх був їх єдиною проповіддю, єдиним посланням селянам і жителям міст. Вони нічому не вчили, вони просто дарували сміх.
З часом вони стали відомі у всій країні як "три веселі монахи".

Ніхто до цього навіть не проповідував на такий лад: ніхто не проповідував, що життя повинне бути сміхом, що життя є сміх і щастя. Вони сміялися не над кимось особисто, але, немов-би тішалися чихмсь грандіозним жартом.

Вони поширювали веселощі по всьому Китаю, не вимовляючи  жодного слова. Люди запитували, як їх звати. Але вони тільки сміялися у відповідь. Саме через це їх і стали називати "трьома веселими монахами".

Пройшли роки, вони посивіли і постарішали. Аж ось, в якомусь селі один із тих  ченців помер. Усе село з цікавістю чекало подальших подій, бо тепер, коли один з них помер, два, з тих,  що залишилися в живих, повинні були плакати за другом. На це варто було подивитися, бо ніхто не міг навіть уявити собі їх у скорботі.
Зібралася вся деревня. Два ченці стояли над тілом свого товариша й сміялися, та так, що животи їх ходили ходором.

І тоді жителі села кликали: "Поясніть нам, хоча б, чому смієтеся зараз!"

Ось тут ченці вперше заговорили. Вони сказали: "Сміємося ми тому, що наш друг  переміг. Нам завжди було цікаво, хто з нас помре першим, і він нас випередив. Але, ми сміємося не над своєю поразкою, ми сміємося над його перемогою. Він жив з нами багато років. Ми сміялися разом, ми насолоджувалися його товариством. Як інакше можна влаштувати йому останні години на цій Землі? Ми можемо тільки сміятися ".

І все село засмутилася.

Проте коли тіло померлого ченця поклали на похоронне багаття, жителі села зрозуміли, що сміялися не тільки ці двоє друзів.

Третій, той хто помер, теж "сміявся"!

Photo by Gordon Wiltsie

Перед своєю смертю, він сказав своїм товаришам: "Не переодягайте мене і не омивайте!", бо згідно зі звичаєм, тіло померлого мали омивати і перевдягати. Проте він сказав: "У своєму житті я так багато сміявся, що поруч зі мною не міг зібратись бруд, він навіть не міг наблизитися до мене. Я не набрав пилу, бо мій сміх був  завжди юний і свіжий. Тому - не омивайте мене. І не міняйте мого одягу перед тим, як спалити тіло".
І ось, щоб надати померлому останнє вшанування, ченці не стали його переодягати.

І ось, коли тіло поклали на вогонь, раптом виявилося, що він приховав у своїх шатах сотні різнокольорових китайських феєрверків!

A Firework Bouquet
Photo by Vernon Raineil Cenzon / Unsplash

Все село принялась загуло й засміялось від такої втіхи, а двоє друзів вигукнули: "Шахрай! Ти помер, та все одно, ти смієшся наостанок!"

Сміх нагадує нам, що це життя - це лише миттєва подорож за домашнім завданням

Сміх нагадує нам, що це життя - це лише миттєва подорож, за планами домашнього завдання...

Смійтеся частіше, не над кимось, але відчуваючи радість. Смійтеся крізь сльози, як діти, бо діти ще не втратили зв'язок між справжнім домом душі і тілом, яке дане для проходження життя цього разу.

0 Коментарі
Завантажуємо...