Оповідь про двох козаків і красуню

Одного гарного теплого вечора козаки характерники повертались у курінь з розвідки. Тільки-но пройшов дощ,  тому на всьому на їх шляхові стояли глибокі калюжі. А назавтра, звичайно, їх чекав справжній бій і треба було скоріше лягти спати та гарно відпочити.

Старший козак йшов попереду, наспівуючи чудову пісню. Молодший йшов трохи позаду і підспівував.

А ось на їх дорозі з'явилося справжнє чудо, жінка, краси небаченої. Стояла вона і розмірковувала, як перейти бистру воду, та на козаків поглядала. В зелених очах її можна було й самому втопитись, забути по всі найважливіші справи і відпочинок...

Старший козак спокійно підійшов до тої красуні, та, легко піднявши на руки, переніс через величезну калюжу і поставив на землю. Потім, друзі, не оглядаючись, пішли собі далі до братів козаків.

А ввечорі, біля вогнища, молодий хлопець довго сидів, опустивши буйну голову на коліна і думав. Усе йому бачилась подумки та красуня, немов сиділа з ним поруч, біля вогню...

Нарешті, не витримав хлопець і питає свого старшого товариша:

-- Гей-но, друже! Знаю я, що не можна козакові перед боєм доторкатися до жіночого тіла, яка б краля не стояла на його шляху. Погана прикмета, старі люди кажуть!

-- Так козаче, твоя правда! - відповідає йому старший.

-- Але ж, ти сьогодні взяв ту дівчину на руки і переніс через воду?! Що тепер маєш робити? - не вгамовувався молодий.

-- Сама так, брате. Я взяв її на руки, переніс через бистру воду і залишив її на іншому боці дороги. Але саме ти несеш її в своїх думках увесь час після цієї пригоди.

Ця притча  - переказ старовинних оповідань про монахів - ченців. І звісно, козаки - характерники - ченціми не були, в жодному разі.

Пам'ятаєте притчу про трьох манахів, які сміялись усе життя і навіть трішки після нього?