Якось, років не буду казати скільки тому, але більш ніж десять, пішли ми з жінкою на свято майстрів, в музей просто неба селища Пирогів ("Пирогово"). Того ще, який біля селища Хотів, і астро-обсерваторії.
Це був перший раз, мабуть, коли я був не серед майстрів, з Решетилівською вишивкою і килимами, а вже як звичайний "турист". Ще й на милицях, бо мав зламану в трьох місцях ногу.
І от, значить, підходимо ми до козаків. Вони варять куліш, трішки випивають і про щось собі тихенько гутарять. Спека, вечір, люди розходяться, комерція закінчилася.
На хлопцях традиційні костюми. Оселедці у них, чуби, чуприни в молодих - ну, все як має бути. Спочатку думали що то якийсь театр, виставу дає. А от і ні.
Розговорилися:
- Ей, козаче! Так! Ти, на милицях! Ходь сюди, випий чарку, з'їж кулешу!
- Та мені ж не можна, бачте, нога зламана... приймаю, знаєте... молоко та "мумійо"... (та ще й поруч жінка, "йо-ма-йо!" - думаю)
Як тут вип'єш, коли лікар забороняє, бо "не зростеться", а ліпша моя половинка в обидва ока слідкує, щоб всі рекомендації докторів виконувалися)
- Та не козацькі то справи! Йдіть обидвоє до нашого кола, побалакаємо!Підійшли ми, розговорилися. Виявилося, що Віктор, високий, чорнявий, кремезний хлопець, був прикутий до ліжка майже три роки.
Лежав після автомобільної аварії - мав перелом хребта. Ноги взагалі не ходили. В аварії йому не пощастило, дуже. На нього, зверху, впали частини розбитого автомобіля. І його просто вирізали "болгаркою", з під машини. Ледь живий залишився, збирали хлопа по частинах.
Лікарі, каже, взагалі не давали шансів. А він, тільки но почав більш-менш сили набирати, почав займатися вправами, зі знайомими козаками.
Лежачі спочатку вправи робив, потім став підійматися і пересуватися, якось, на руках.
Потім потроху повернулася чутливість ніг, а згодом й ходити почав!
Він все це мені розповідав, а мені ставало моторошно. Скільки людина пережила за цей час...
Потім він задер вишиванку і показав корсет, з товстенної шкіри на весь тулуб:
- Все одно, бач, не тримає ще мене мій хребет, тож мушу носити постійно. Але ж - живий! І ти здоровим будеш, хлопче! Будеш! Не переймайся...
- Давай! За здоров'я нашого козацького роду!
Випили, навіть жінка змовчала.
Підійшов і другий козак, на вигляд - хлопчина, років, може, не більше, 18-20. А коли став говорити, його голос здивував мене. Була в ньому така, незвична для молодості, мудрість. І дивні залізні нотки...
- Як звуть тебе? - питає, - козаче чорнявий?
- Олексієм кличуть, - кажу.
- Прізвище яке маєш?
- Та Марченки ми.
- Ото, запам'ятай, - каже, - Марченки, з твого роду були характерниками в давнину, а прізвище ваше пішло від слова "Мара". Може чув "Мару наганяли" характерники на ворога, щоб невидимими дістатися до ворожого стану?
Іде турок по полю, перед ним - козацьке військо, а турок й не бачить, думає що сам лише степ навкруги та зайчики бігають, - сміється.
- Ні, не чув, здається...
- Ну отакі здібності козаків називали: "Мару наводити". І прізвище твоє - звідти. Як старший будеш, років в 60, може повернуться до тебе ті навички характерництва. А може й ні..
А може мені то все почулося? Бо горілка була, ох і міцна! Ох і добра!
А куліш - такий смачний! Кілька порцій з'їли, та ще хотілося.